Нас обзивають ждунами, а нам смішно. Рускі «вновь прибившие» питають у мене: «Чи багато тут “ждунів”?» Інший рускій мені каже: «Мы считали вас братьями покуда вы НЕ СТАЛИ УБИВАТЬ СВОИХ ДЕТЕЙ!» Моя відповідь з круглими очима: «ЩО ТИ П*ЗДИШ!». Тікають рускі від дрона і ховаються біля мене… «Ви, — кажу, — ще мені під спідницю заховайтеся». Мовчки пішли….
А я із Ковеля, 40 років живу тут. Я не виїду, у мене є важлива, як на мене, причина. А поруч зі мною — моя родина. Дуже за них переживаю.
Шпиталі росіяни собі забрали, вони їм більше потрібні. А нашу лікарню наші медики самі відстояли рік тому. Сказали: «Ми нікуди не поїдемо, тут наші лежать важкохворі». Тоді саме мій батько потрапив в лікарню.
Зараз думаємо, як дідуся лежачого звідси забрати в дім пристарілих. Він живе без тепла і води, грошей у нього немає. Ми йому допомагаємо, носимо їсти.
Пенсію за грудень не отримав.
Пенсію олешківці отримують в Скадовську за 100 км від Олешок, бо тут лінія фронт недалеко, [росіяни] бояться везти сюди гроші. Хочеш руску пенсію — біжи в Скадовськ. Автобуси не ходять. Таксі — 7000 рублів.
Продукти є, чим можу допомагаю ближнім. А мені деякі після моєї допомоги кажуть, що війна через отих бандер. «Подивіться, — кажу, — на мене і запам’ятайте, що вам допомогла ота сама бандеровка».
Більше тут справжніх українців. Навіть є корінна росіянка, а їхню [російську] пенсію не отримує. Ми таких дуже поважаємо.
Окупація це вам не свято. За два роки кожний, хто тут живе, постарів на ДВАДЦЯТЬ. Я не про вигляд, я про небезпеку.
Сумно, як прочитаю, що написала. А тут кажуть, що я веселої вдачі.