«Батьки щодня ідуть на ризик заради освіти» — лист від вчительки з Бердянська

Українці, які опинились в окупації, змушені адаптуватись до нових реалій життя поки чекають деокупації. Зовсім інші умови життя, роботи та навчання змінюють цінності та переконання. Наприклад, в Бердянську, поки одні вчителі очолюють окупаційні заклади освіти, Олена (ім’я змінене в цілях безпеки) продовжує навчати дітей в українській онлайн школі. Як це бути вчителем в окупації — у листі Олени для редакції «Почута».

«Щодня виконуючи свою роботу, бо мені потрібно годувати дітей, я йду на компроміс із власною совістю. У вересні 2022 року я стала класним керівником нової української школи. Зібрати дітей було дуже важко, все наше спілкування проходило в режимі онлайн. Більшість батьків, з якими я змогла зв’язатися, прийняла рішення, що їхні діти, попри всі небезпеки, відвідуватимуть дистанційну українську школу. Навіть ті діти, які перебувають за кордоном, теж записалися. Так у мене набрався великий клас. Більшість із них — мої маленькі герої — діти з окупованого міста. Вони не скаржаться, що «ой знову в школу», вони радіють кожній можливості відвідати урок. Тут цінності змінюються.

Росіяни всілякими способами намагаються набирати дітей у свої школи. Зараз багато колаборантів допомагає збирати так звані «досьє» про батьків, дітей; матеріально заохочує батьків, щоб тільки «в рускаю, в радную». Батьки щодня йдуть на ризик задля освіти дітей, батьки знають ціну знань. Бо ці знання в майбутньому вбережуть майбутні покоління від неправильного вибору сторони, на яку пристати. Ще у вересні батькам пропонували, якщо я не помиляюсь, 10 тисяч рублів, і щоб отримати виплату вони просто мали записатись і привести дитину 1-го вересня в школу. Деякі вчителі протестували проти роботи в російській школі, батьки теж. Але після початку навчального року з’явилися масові повідомлення та чутки, що починають вбивати наших дітей. Я щодня боюсь отримати повідомлення, що це хтось із моїх учнів, хтось із моїх дітей.

Я навіть не довіряю сусідам, з якими мала спільний побут. Я тут нікому не вірю, тільки дітям та собі.

Син моєї родички відвідує дві школи одночасно, бо його батьків знайшли і змусили записатись у старшу російську школу. Ви б тільки знали і бачили, які діти пригнічені і які водночас сильні, бо не опускають рук, перебуваючи понад рік у таких умовах. Я чекаю вже того дня, коли знову повернусь у свою рідну школу і 1-го вересня заграє гімн України. Я чекаю і боюсь цього дня, бо знаю, скільки жаху ще попереду. Головне, щоб ці страшні речі не бачили діти».