Слово «партизан» у багатьох асоціюється з чоловіками з автоматами, які воюють у лісах окупованих територій. Однак це не повністю відповідає дійсності — у сучасних реаліях будь-хто може чинити спротив. Про боротьбу із загарбниками у Мелітополі, Бердянську, Сімферополі, Генічеську та інших містах в інтерв’ю «Почутій» розповіла очільниця жіночого руху спротиву «Зла Мавка».
«Не зліть українських жінок! Мужність не має гендеру», — заявила лавреатка Нобелівської премії Олександра Матвійчук.
Саме цими словами правозахисниця звернулася до українських жінок, які постали проти російських окупантів. Заснований трьома подругами з Мелітополя рух «Зла Мавка» поширився на інші міста Запоріжжя, Херсонщини, Донеччини та Криму. Його учасниці розповсюджують проукраїнські листівки та газети з новинами, псують російську символіку, наносять графіті, відстежують пересування ворожої техніки та роблять усе можливе, аби наблизити деокупацію своїх домівок.
Дехто стверджує, що повномасштабне вторгнення було очікуваним, інші ж зовсім не були готові до нього. До кого з цих людей належите ви? Ви думали, що ваше місто може опинитися в окупації?
Насправді я не вірила в те, що така війна може початися. Навіть коли побачила першу техніку, не могла в це повірити. Все трапилося дуже швидко. Звикнути до життя в окупації не можу досі.
В українських медіа досить широко висвітлювали мітинги, які проходили в березні 2022 року в окупованих містах. Однак не так широко їх транслювали очима очевидців. Розкажіть, якими бачили їх ви?
Люди не могли спокійно дивитися, як нашим містом ходить російська погань. З’являлися стихійні мітинги, дізнавалися про них від знайомих чи із закритих груп. Я теж була учасницею одного з мітингів. Проте ми навіть не могли уявити, що їх будуть так жорстоко придушувати. Після затримання та зникнення деяких людей дедалі менше українців наважувалося відкрито чинити спротив.
Якими 5 словами ви можете описати життя в окупації? Чи розглядали ви варіант виїхати?
Страх, безвихідь, злочин, вагання та надія.
Справді є бажання виїхати, як це зробили чимало моїх знайомих, проте сімейні обставини не дозволяють. Однак мене гріє думка, що я можу бути корисною Україні в окупації.
Щодо ваших знайомих: чи є люди, звʼязок з якими ви обірвали через їхню проросійську позицію?
Звичайно, як і в багатьох інших. Наша сім’я не стала винятком. Але я не хочу мати більше з ними нічого спільного.
Коли до вас прийшло усвідомлення, що звільнення не відбудеться за тиждень чи два й треба пристосовуватися до такого життя та починати діяти?
Як кажуть, надія помирає останньою. До мене це розуміння приходило близько пів року. Проте, коли бачила успіхи ЗСУ в Херсоні, надія тільки зростала. Всі потроху починають звикати до окупації, проте варто пам’ятати, що це колись мине.
Як ви вирішили заснувати саме власний рух опору, а не приєднатися до одного зі вже наявних?
Ми допомагали іншим рухам протягом усього часу окупації. Звісно, таке життя складне, але життя жінки в окупації має небезпечні нюанси. Тому в нас були свої меседжі, які ми хотіли донести окупантам. Ми знали, які в нас є можливості опору, в нас були ідеї і ми почали показувати оркам, що українські жінки про них думають, і нагадувати їм, що вони в Україні.
Назва «Зла Мавка» звучить досить символічно. Як вона народилася та що означає особисто для вас?
Ми шукали персонажа, який стане обличчям руху та протистоятиме орку. Це повинна бути жінка. Одразу ми звернулися до українського фольклору, і, звичайно, мавка першою спала нам на думку. Образ ідеально вписався, і ми навіть не розглядали інші варіанти.
Слово «партизан» у багатьох одразу викликає образи чоловіків з автоматами, які воюють у лісах. Однак це уявлення не повністю відповідає сучасній дійсності. Тож які ви, сьогоднішні партизани?
Я думаю, що коли Україна деокупує всі міста, і ми зможемо розказати свої історії, люди дуже здивуються, побачивши обличчя партизанів. Спротив може бути ненасильницьким, як у «Злій Мавці», наприклад, тому необов’язково мати зброю чи підривати когось. Сучасні партизани — це просто сміливі мешканці, які не здаються. Це може бути ваша вчителька, а може сусід чи хто завгодно.
Ще рідше слово «партизан» асоціюється з жінкою. Тож ви з Мавками, можна сказати, руйнуєте стереотипи. Якою ви бачите роль жінок у спротиві українців?
І саме це на початку нам дуже допомагало. Тому що патріархальні росіяни не очікували, що жінки можуть чинити спротив, а тим паче — створити свій рух спротиву. Але, як виявилося, наші жінки найсміливіші та можуть чинити опір окупантам дуже ефективно.
Якими були ваші перші кроки як партизанки? Як вам вдалося подолати страх на початку?
Страх є завжди. Він не зникав. Взагалі жити в окупації страшно. Питання в тому, готовий ти змиритися чи ні. Ми з Мавками не змогли.
Першими нашими кроками були листівки, які ми друкували і розвішували, щоб донести наші меседжі окупантам. Це найрозповсюдженіший метод спротиву. Потім, коли до нас почали приєднуватися жінки з різних міст, ми почали робити інші акції, такі як «спалювання російських прапорів», «кухня Мавки» — додавали проносне в самогон окупантам. Також друкували щотижневу газету з реальними новинами України і світу, щоб допомогти людям не втонути в російській пропаганді та інше.
Від початку ви розвивали рух самотужки чи з командою? Можливо, до руху долучилися ваші подруги?
Від початку нас було троє. Три подруги. Одна з нас художниця, тож вона створювала всі наші плакати, я відповідала за ідеї, а третя — за технічну сторону.
Сьогодні Мавки діють у Мелітополі, Бердянську, Сімферополі, Генічеську та багатьох інших тимчасово окупованих містах. Як швидко поширився рух та чи очікували ви, що за ним слідкуватимуть тисячі людей у соціальних мережах?
Вірила, але не очікувала. Сподівання були хоча б в Мелітополі знайти дівчат-активісток. Але дуже швидко ми стали отримувати сотні повідомлень від дівчат з усіх окупованих міст. Вже через декілька місяців про нас дізналися в Криму, і дівчата почали приєднуватися до нашого руху.
Мавки регулярно «навідуються» до місцевих колаборантів, лишають послання їм та окупантам, у вас є власна газета, ви розсилаєте листівки. Що ви вважаєте головним досягненням «Злої Мавки»?
Я думаю, головне досягнення ще попереду. У нас дуже багато роботи зараз, але все це ми робимо, щоб якнайшвидше зустріти ЗСУ в наших містах.
Пропонуємо вам залишити послання жителям українського тилу. Що ви б хотіли сказати кожному?
Не забувайте про нас, будь ласка. Якщо люди залишилися в окупації — це не означає, що вони хотіли в росію. У кожного свої причини, але ми робимо все можливе, щоб зіпсувати життя окупанту і відправити його геть з наших міст. Допомагайте, будь ласка, ЗСУ, тому що люди тут дуже сильно їх чекають! І долучайтеся до «Злої Мавки»!