У сонячний, проте прохолодний березневий день Світлана (ім’я змінене з міркувань безпеки) перетнула російсько-український кордон, подолавши пішки близько двох кілометрів гуманітарного коридору «Колотилівка — Покровка». Вдруге. Одного разу жінка вже полишила свій дім у тимчасово окупованому Волноваському районі, що на Донеччині, однак була змушена повернутися.
Загалом Світлана проїхала понад 900 км, попереду — ще близько 370 км — вона прямує у Дніпро, де вже мешкає сім’я її дочки. Врешті наша співрозмовниця може почуватися у безпеці.
Російські війська скоїли в Україні понад 137 тисяч воєнних злочинів. Про це повідомив Володимир Зеленський на конференції United for Justice («Об’єднані заради справедливості»). Внаслідок дій окупантів постраждала й сім’я Світлани. Загарбники вбили її чоловіка.
Опинившись на вільній території України, Світлана наважилася розповісти «Почутим» про російські воєнні злочини, виїзд і повернення в окупацію. Далі — її пряма мова.
«А ти що, нічого не знаєш? Та вашого дому немає вже»
9 березня 2022 року приїхав до нас Червоний Хрест вивозити дітей. Тоді вже бомбили наше село. Дуже багато людей зібралося: сім’я з дітьми, жінка вагітна, мої рідні — всіх посадили в бус і поїхали. Боже, я так боялася, щоб їх услід не обстріляли, бо були такі випадки.
Я проводжала дітей біля дому дочки, де й лишилася на ніч, а чоловік залишився у нашій квартирі — біля вокзалу. Вже вночі почалося пекло: вокзал розлетівся, елеватор розбили. Із літаків бомби кидали. Наступного дня, 10 березня, я чекала, що мій чоловік прийде, але він не приходив. А зв’язку вже ніякого не було.
11-го всі мешканці бігли до селищної ради, снаряди падали просто у двори, тому треба було написати заяву на розмінування. Тоді вже зайшли з «ДНР», як потім виявилося, то були чеченці. У селищній раді ми всі думали, що нас тут зібрали спеціально — щоб убити. Але все обійшлося, я написала заяву, що в однієї дочки два снаряди впали у город, а у другої — в каналізацію.
Я виходжу, у коридорі лавочка, там старенькі сидять, і одна каже до мене: «Мої тобі співчуття». Я очі витріщила: «Що таке?». А вона: «Та я ж тобі за твого чоловіка». Я дивлюсь, не розумію, питаю: «Що таке?». А вона каже: «А ти що, нічого не знаєш? Та вашого дому немає вже. Оце ж кидали ту ніч, і сказали, що там один чоловік загинув».
Я не йшла додому, ні, я туди не пішла. Я не вірила, я не вірила. Я пішла знову до дочки, переночувала, в голові це тримаючи. Я боялася йти туди. А тоді сусідку взяла… І там саме нашої квартири не було і сусідської. Не було нічого — одні плити лежали. Я стояла біля цієї кучі, а його не було — хто його знає, може, його хвилею викинуло? Я ходила так тижні два.
«Иди-иди, к тебе там приехали за твоего зятя»
Поки я туди-сюди ходила, до дому дочки приїхала військова машина, купа людей зібралася. Сусідка так єхидно сказала: «Иди-иди, к тебе там приехали за твоего зятя». Мій зять загинув у 2019 році, у 72-й бригаді служив. Він загинув в Авдіївці, і кум його теж загинув.
Я зайшла у двір: вони вже гараж зламали, сусіди вже розказали, хто тут жив. У нас зброї не було, нагороди та документи дочка з собою забрала, коли їхала. А вони як почали питати: що він привозив, яку зброю? Кажу: «Я нічого не знаю, він на кладовищі, йдіть спитайте в нього, що він міг привезти з війни».
Вони одягнули на мене наручники й повезли в комендатуру, допит був. Я з розуму сходила… Там багато людей зібрали, але відпустили нас додому.
Повернулася й бачу, як уже інші витягають із гаража машину і кричать: «Давайте документы на дом, на машину». Я кажу: «У мене нічого немає, це все дочки». Кажуть: «Это зятя этого». Уже на другий день я знайшла людей, перетягла машину додому і швидко її продала.
«Коли його винесли з під’їзду, він лежав в українській формі — а він не мав такої»
Хлопці наші вже відступили, їх дуже сильно обстрілювали, дуже багато загинуло і їм не лишалося вже нічого, як іти до наступного села. А до нас уже «ДНР» сунулося і не підпускали мене місяць туди до чоловіка, щоб розгребти завали і знайти його. На 38-й день тільки МЧС приїхало, почали ворушить.
Коли його винесли з під’їзду, він лежав в українській військовій формі — а він не мав такої. Паспорта не було — а він завжди паспорт із собою носив біля серця в кишені. Телефона не було. Тільки 140 гривень лежали в задній кишені в штанах. Взуття теж не було на ньому. І по тому, як він лежав… Уявіть, за 38 днів чи могло тіло застигнути в позі, якщо обламувалися стіни, плити падали? Не могла людина лежати рівно. Я в лікарні працювала, я розумію стан людини — так не могло бути… І пів голови в нього… як прикладом… Коли вони тільки зайшли, скоріш за все, мені здається, його вбили…
Коли забрали його на розтин, сказали: «Множество осколочных ранений в теле».
Я на 40-й день їхала під обстрілами, насилу знайшла людей, із якими можна його поховати.
Я з розуму сходила. Я лишилася ніби одна на все село — всі були проти, що мої діти поїхали в Україну. Там усі за Росію стояли сусіди! Та вони й зараз. Зрештою, коли вирішила виїжджати, то навіть не сказала їм, що їду на підконтрольну Україні територію. Сказала, що на операцію їду.
«Приходиш у магазин і дивишся, як у музеї»
Після окупації (Волноваський район було окуповано в березні 2022-го, — «Почуті») в нас до півтора року не було світла, а вода й зараз не питна — питну привозять. Та, що йде з крану, — технічна, але нею навіть прати страшно, бо вона руда.
Якщо було куди їхати, то люди потікали, але якщо немає — так і живуть. У нас залишилося на вулиці, мабуть, 11-13 заселених будинків — переважно це пенсіонерки, самотні жінки. Молоді немає в нашому селі — повиїжджали, бо ні роботи, ні виплат ніяких для молодих. Діток теж немає малих.
Я займалася раніше гуманітарною допомогою, роздавала її. Дуже багато лежачих пенсіонерів. Вони тепер до мене сюди дзвонять. Наприклад, учора дзвонили: «Коли ви нам будете видавати памперси? У нас пелюшок нема, у нас нема постільного…». «Люди добрі, — кажу я, — я поїхала, я далеко. Нічим помогти вам не можу». І ніде брати їм це тепер, і нема до кого звернутися.
Гуманітарної допомоги продуктової зовсім не було, ніхто навіть і не питав щодо неї. Уже зараз відкрили три магазини, а то і їх не було. Поїхати у Волноваху на ринок можна було два рази на тиждень — у вівторок і четвер — за пропуском.
Продукти в магазин тепер везуть із Донецька — ціни дуже високі. Дуже-дуже високі! Військові то скупляються, вони отримують по 200 тисяч рублів, а пенсіонерам допомогу дають — 10 тисяч. Приходиш у магазин і дивишся, як у музеї. Вони скупляються, можуть за один раз на 15 тисяч купить продуктів, а ти дивишся: хліб 40 рублів, 400 рублів і більше кондитерка, 400 рублів і більше — ковбаси.
«Двері з автоматів прострелили, вікна перебили, замки поламали»
У 2022 році в Дніпро приїхали дві мої дочки і шестеро внуків — по троє діток. Вони тут зупинилися, знімають житло — дорого, звичайно, до 10 тисяч платять лише за нього. Потім старша дочка померла, і залишилася менша — як опікун, тому зараз у неї шестеро дітей.
Минулого року я приїжджала в Дніпро. Але подзвонили сусіди: «Їдь, бо вже твої дома позаймали, жах, що у вас робиться — двері повиламували у вас». І я два місяці тоді побула тут, у Дніпрі, подавала на допомогу, думала, що буду отримувати тут щось і залишуся з дітьми. Коли ніякої допомоги не було, я розвернулася й поїхала додому. Приїхала, там — жах. Двері з автоматів прострелили, вікна перебили, замки поламали…
І от через рік я знову приїхала на підконтрольну Україні територію. Через Росію виїжджати було складно, а тут в Україні нам допомогли й матеріальну підтримку надали. Я навіть не очікувала, що дадуть копієчку.
Важко, звичайно, втратити те, що наживали роками, а жили при Україні ми дуже добре. У нас було все, а вийшло так, що кидаємо все й тікаємо.