Весна 2014 року. На той момент Олі було десять. 30 квітня сепаратисти захопили будівлю мерії Алчевська, зняли з неї український прапор та висунули міському голові вимогу організувати на території міста референдум на підтримку так званої «ЛНР».
Активні бойові дії були якраз тієї весни. Уже 2 травня проукраїнські сили на деякий час повернули на будівлю міськради український стяг. Однак в Алчевську вже тоді домінували бойовики. 11 травня вони організували власний референдум та зірвали проведення президентських виборів, що мали відбутися 25 травня.
Із безтурботного дитинства Оля потрапила у вир подій, які перевернули її життя з ніг на голову. Спогади про мирне життя змішалися з тривогою. Та навіть у таких умовах дівчина знаходить силу боротися з окупантами. Попри небезпеку опинитись у вʼязниці, вона каже, що «будь-яка маленька дія краще, ніж нічого». Про своє життя, роботу й боротьбу Оля анонімно розповіла «Почутим».
«Боляче усвідомлювати, що частина твого життя обірвалась», — спогади про окупацію Алчевська
Початок російської окупації Алчевська Оля згадує так: «Дорослі навколо були налякані та постійно сварилися, а я не розуміла більшості слів, що вони казали. Я була занадто мала, щоб зрозуміти й ще не знала, що мене чекає. Тоді в травні 2014-го мати забрала мої документи зі школи й ми поїхали до мого вітчима в росію. Ми провели там приблизно п’ять років, жили в трьох містах, я повчилася в чотирьох різних школах. Було важко… Для дитини поняття менталітету доволі складне, тож я багато часу просто думала, що всі навколо дивовижно тупі і злі.
Одного разу я здалася російській дівчинці в школі занадто агресивною, і вона демонстративно сказала своїй подрузі: ”Пойдём отсюда, не нравится мне эта укрАинская натура”. А інша дівчинка дуже злилася через те, що мені дозволили не носити шкільну форму (насправді директор пожалів: розумів, що грошей на ту форму просто нема)».
Повномасштабна війна прийшла в Алчевськ не 24 лютого, а 22-го. Тоді з боку росії почались активні обстріли. Саме тоді Оля вже у свідомому 20-річному віці прийняла рішення припинити комунікацію з усіма родичами, друзями та знайомими з росії.
«Дуже боляче усвідомлювати, що певна частина твого життя обірвалась і ти вже ніколи її не повернеш», — зітхає наша героїня.
Окупанти зараз, як удома
Здавалося б, які ще можуть бути негаразди, коли в місті й так вічно проблеми зі світлом, водою та звʼязком? Але найстрашніше, що окупанти почувалися тут, як у себе вдома, нехтуючи навіть елементарними нормами людської моралі. Особливо гострою стала проблема насильства щодо жінок, каже Оля.
«Минулого року (2022-го, — «Почуті») приїздили кадировці, вони були дуже голодні до жінок — прилипали до всіх без розбору. Щоби якось залишитися цілою та живою, мені самій кілька разів доводилося брехати, що я заміжня або щось таке, аби втекти. Але приставання менш страшні, ніж, наприклад, зґвалтування. Їх було багато. Особисто знаю дівчину, яка поверталася ввечері з роботи, її затягли в машину і зґвалтували так звані герої-освободітєлі», — згадує Оля.
Наша співрозмовниця не може пригадати найпершу зустріч із окупантами, але найбільше їй запам’яталося 31 жовтня 2022 року, коли вона з подругою святкувала Самайн (кельтське свято завершення сільськогосподарських робіт).
«Я з подругою була в себе вдома, варила глінтвейн. Раптом стук у двері, відкриваю — стоїть поліція, позаду — якийся чоловік із благальним поглядом. Кажуть: ”Вашого сусіда підозрюють в участі в АТО (хтось доніс). Чи можете підтвердити або спростувати щось таке?”. А я тільки нещодавно переїхала, розгубилася, злякалася, так і сказала, що не знаю його. Вони змусили підписати якийся папірець, наче про те, що він ні в чому не винен. Досі не знаю, чим це для нього скінчилося…», — каже дівчина.
«У поховальні салони тільки по блату беруть», або карʼєра в «ЛНР»
Оля відучилася 12 класів, потім вступила в університет, але вже на першому курсі кинула навчання через ментальні проблеми.
«Я намагалася пояснити деканатським пострадянським педагогам, що я відраховуюся через депресивний стан. Але їм, звісно, не хотілося втрачати студентку, яка оплатила одразу за весь рік, і їм не хотілося повертати половину грошей.
Деякі з подруг продовжують навчання й постійно розповідають, як у нього втручаються пропагандисти. Студентам пропонують за невеличку плату роздавати на вулиці газети з проросійськими текстами, змушують ходити на так звані патріотичні заходи. Іноді не кажуть одразу, що певні події мають політичний сенс, бо мало хто приходить, а потім радісно знімають як “студенти влаштували флешмоб на честь дня народного єдінства” або чогось ще, і, звісно ж, обов’язкова наявність російського паспорта», — зітхає Оля.
Дівчину досі не видалили з чату факультету, й іноді вона читає повідомлення на кшталт: «Кто сегодня не принесёт копию паспорта рф, с завтрашнего дня будет числиться как иностранец. Даже если у вас паспорт ЛНР, вы тоже будете числиться как иностранцы».
Після відрахування Оля влаштувалася на роботу на російську пошту. Працювала з дому, обробляла заявки людей, у яких щось загубилось або були проблеми з сайтом. У квітні 2024 року вона звільнилася через особисті обставини. Дівчина думала піти працювати в Leroy Merlin (французька компанія, що спеціалізується на продажу товарів для будівництва, і яка досі не вийшла з російського ринку, — «Почуті»), але під час стажування було більше теорії, ніж практики. Тому Оля розглядала роботу в поховальному салоні, яких, за її словами, останнім часом стає дедалі більше.
«Я якось думала піти туди працювати, але фізична робота вб’є мене швидше, ніж візьму в руки лопату. Проте мати сказала, що в поховальні салони тільки по блату беруть. Де добре платять, туди просто так не втулишся. А там добре платять…», — пояснює Оля.
«Усе дивлюся в українському дубляжі й завжди роблю якомога тихіше»
Найбільшою проблемою під час пошуку роботи та виконання професійних обовʼязків є страх сказати щось зайве; щось, що суперечить політиці росії; щось, що є проукраїнським.
«Мені важливо, щоб люди були не проросійські, але так же ж не спитаєш просто: “А яка в тебе політична позиція?“. Треба ж і самому обережним бути, й іншій людині страшно про себе щось розповідати. “Дякую”, окупаціє, за соціальну тривогу. Я буду лікувати це ще багато років. Мені б для початку вистачило просто адекватного суспільства навколо і відсутності відчуття, що будь-яке необережне слово буде моїм останнім», — каже Оля.
Попри небезпеку, дівчина принципово споживає вдома весь контент українською, намагається спілкуватися з друзями по інтернету лише українською, щоб не забувати, а, навпаки, розвивати рідну мову.
«Усі мультики, фільми й серіали дивлюся в українському дубляжі. Намагаюся завжди робити якомога тихіше, щоб, не дай боже, ніхто на вулиці чи в сусідніх квартирах не почув. Або коли якісь голосові записую, теж фільтрую дуже сильно власну гучність, бо якщо просто хтось на вулиці почує, що я незадоволена чимось, — це дурниця, але якщо почують, що я матюкаюсь українською, — вже небезпечно трошечки. Якщо застрелять — то це одне, але ж ми знаємо, що росіяни роблять штуки і набагато гірше за просто вбивства», — переконує Оля.
«Будь-яка маленька дія краще, ніж нічого»
«Коли я стала трохи дорослішою, то кілька разів поширювала листівки й газети з інформацією. Приклеєні зривали в той же день. Носила балончики з фарбою, щоб псувати намальовані “Z” або щось писати на стінах. Узагалі, хоч і розумію, що корисно, але доволі страшно таким займатись, бо в мене доволі примітна зовнішність і бігати швидко я не можу», — зазначає Оля.
Попри небезпеку та водночас відважність своїх дій, дівчина зовсім не вважає себе героїнею. Їй трохи соромно, що вона робить мало, але заспокоюється тим, що «будь-яка маленька дія краще, ніж нічого, а з в’язниці чи з того світу я вже точно країні не допоможу».
Оля зізнається, що її засмучує думка людей про те, що хтось не виїхав із окупації через прихильність до росіян.
«Багато з нас залишаються з різних причин, і про це вже неодноразово казали. Я дуже втомилася виправдовуватись за те, що залишаюсь у себе вдома. Не можна вважати людей зрадниками лише через те, що вони залишились», — переконує Оля.
Найперше, що хоче зробити дівчина, коли закінчиться війна, це зустрітись із подругами, які змогли виїхати з окупації.
«Ми вже кілька років не бачились, мені життєво необхідно обійняти їх. Ще, можливо, кину палити на радощах, але це не обіцяю, нам ще дуже багато треба буде зробити після перемоги, і це буде нелегко, нервувати не припинимо ще довго», — посміхається Оля.
На запитання, що хочеш сказати всім українцям, дівчина відповідає: «Хочу побажати сил не здаватись і пам’ятати, заради чого всі стараємось. Маємо понад усе триматися разом, тоді переможемо».