Ірина (ім’я змінене з міркувань безпеки), що мешкає в Рубіжному Луганської області, раніше не слідкувала за новинами. Активно почала це робити десь за два тижні до початку повномасштабного вторгнення. Біля її дому розташоване село Варварівка. Там напередодні 24 лютого проїхала колона українських танків. Саме тоді жінка зрозуміла, що щось таки точно почнеться. Вона говорила про це всім рідним, але її мало хто слухав.
5-6 березня 2024 року жителі Рубіжного відчули, що в їхньому рідному місті почалася війна. Понад два місяці за цей населений пункт тривали запеклі бої, а коли українські війська почали відступати, Ірина з сімʼєю виїхали.
Опинившись на вільній території України, жінка вирішила розповісти «Почутим» про виживання в окупації, катування місцевих та виїзд. Далі — її пряма мова.
«Їм байдуже, військовий чи ні, головне — українець, тобто точно маєш померти»
Перше, що зробили з чоловіком, коли відчули, що почалася війна, — перевірили запаси їжі. Приватний будинок, була вода — своя свердловина… Крім того, була ще плита — можна було б в екстреній ситуації готувати на дровах, і запас дров був. Тому ми проаналізували, що якщо навіть буде окупація, ми, може, переб’ємося.
Я жила в шостому мікрорайоні, це дуже близько до цієї Варварівки. 7 березня в будинок поруч прилетів снаряд. Я з сімʼєю спустилась у підвал, щоб це все перечекати. Щойно ми спустились, почалися дуже сильні «прильоти». Як обстріл закінчився, я побачила, що влучило просто в сусідній дім. Там було дуже багато вбитих, а в мене тоді стояв шум у голові. Я не могла змиритись та усвідомити, що відбувається. Потім я дізналась, що тоді завалило підвал, де були люди, і їх довго діставали.
Згодом я поїхала до родичів в інший дім, щоб перечекати. І десь приблизно 17 березня росіяни обстріляли не лише місце, де були військові, але й пошту, де були звичайні цивільні. Їм байдуже, військовий чи ні, головне — українець, а значить, точно маєш померти. Як уже була повільна окупація міста, росіяни просто заїхали на танку. І попри те, що нікого не було в якійсь будівлі, вони все одно руйнували її.
Найстрашніше — що ми були в центрі всіх подій. З одного боку стояли наші (українські військові, — «Почуті»), з іншого — росіяни. Я захоплююся нашими хлопцями, вони ну дуже довго, як могли, тримали оборону, хоча памʼятаю, як два місяці були вже майже взяті в кільце на околиці Рубіжного.
«В автостанцію прилетів снаряд, було 20 загиблих, серед яких і моя подруга»
На моїй вулиці всі будівлі були зруйновані. У кожний будинок, наче за планом, думаю так воно і є, щось залетіло, бо росіяни спеціально обстрілювали цивільні обʼєкти. Така ж доля спіткала район, розташований поблизу парку, коледж тут був просто «стертий». Там на пошті рятувальники зробили умовне укриття, де люди могли підзарядити техніку, налити води, бо багатьом було страшно заради неї далеко бігти.
Промислове місто за кілька місяців було вже повністю знищене. Я не пригадую, щоб там була хоч якась ціла будівля.
Одного дня моя подруга пішла зарядити телефон і набрати воду до автостанції. Вона ще казала мені: «Давай разом підемо, про всяк випадок треба мати техніку робочу». І в ту автостанцію прилетів снаряд, було 20 загиблих, серед яких і вона. Я не знаю, як вони стріляли. Сумніваюсь, що вони промахнулися чи випадково переплутали ціль. Танк їздив і, впевнена, знав, що в будівлі немає військових, але стріляв прямо по будинках.
«Страх переважав принципи, і я просто робила все, щоб вижити, навіть крала продукти»
По воду я з чоловіком бігала на пошту. А так на початку перебивалися закрутками, які колись заготовлювали на зиму. Потім під час активних бойових дій уже в центрі міста, біля автостанції, росіяни розбомбили магазин «Сімʼя»… Іронічно…
Тоді продукти просто валялися на вулиці, ми ходили та збирали їх. Ви можете засудити, але тоді страх переважав якесь виховання чи принципи, і я просто робила все, щоб вижити, навіть якщо це крадені продукти.
Багато хто мав, наприклад, цигарки та вимінював їх на борошно, щоб зробити хліб. Ми з сусідкою виходили та робили на вогні якісь банальні коржики, суп, який більше був схожий на просто воду. Ми боялися, що продуктів не стане раніше, ніж нас. Останнім часом уже було тяжко з їжею, майже нічого не було. Робили щось типу юшки: крупа, якісь макарони, кісточки зі шкіркою, що собакам колись давали.
15 березня, коли чоловік їхав із гуманітарного штабу додому, його зупинили окупанти біля автостанції. Навели на нього зброю, поклали на підлогу й почали перевіряти, що в машині. Його відпустили, але тільки через те, що почався сильний обстріл. Коли він приїхав, то сказав: «Мене вперше в житті врятував обстріл…».
«Його катували та випитували про будинки, у яких переховувалися українські військові»
Майже щодня в місті були «зелені коридори» від мікрорайону Південного. Я зібралась із татом, він у мене дуже старий, але я боялася, щоб росіяни його не вбили. Мій чоловік виїхав згодом. Коли ми добиралися до дому культури в Південному, де мав бути «зелений коридор», окупанти почали стріляти в напрямку коридору, попри угоду. Вони тоді влучили у край ДК, але ніхто не загинув, на щастя.
Їхали ми з пересадками, кінцевою нашою точкою був Львів. Коли я виїхала, то ще довгий чай спілкувалася зі знайомими чи родичами, які вирішили лишитись. Проте десь у травні 2023 року росіяни знищили останню вишку.
Моя двоюрідна сестра виїхала з Рубіжного в Київ. Але її чоловік не міг приїхати до неї. Як виявилося, його тоді взяли в полон окупанти. Він не був військовим, звичайний цивільний. Його катували, випитували: «Де розташовані ці будинки, де були українські військові, хто служив раніше в українській армії?».